Більш як 350 років тому з уст молодої української дівчини полетіла у світ тиха журлива пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Цю пісню люблять і співають до сьогодні, вона існує в записах фольклористів, обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови.
Вічна тема кохання, зради і помсти хвилює і бентежить наші душі, як хвилювала душі наших далеких предків століття тому. Чарівна мелодія і високе поетичне слово огортають слухача смутком і співчуттям до бідного Гриця і до дівчини, яка його згубила, до скороминущості й трагічності такого короткого і такого солодкого людського життя.
А чи існувала реальна Маруся, чи існував Гриць? Чи не є вся ця історія фантомом, витвором народної уяви, доповненим фантазією і талантом видатних літераторів?
Нині часто згадують ім'я Марусі Чурай – дівчини з легенди, поетеси й чарівної співачки народних пісень, яка нібито жила в ХVII ст.. Чи була вона історичною особою, чи це тільки вигадки народної фантазії – з'ясувати поки що не вдалося. Маруся Чурай мусила бути як образ української дівчини, навіть якби такої не було, то її неодмінно б вигадали.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава –
її піснями плакала Полтава.
Що нам потрібно було на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Уперше історію Чураївни переповів у повісті «Маруся, малороссийская Сафо» (1939) російський літератор Олександр Шаховський на основі українських народних переказів. За його версією, дівчина народилась 1625 року. Її батько, козацький урядник Гордій Чурай, як один із провідників антипольського повстання 1637-го, був страчений у Варшаві, а Маруся залишилася з матір’ю в Полтаві. Дівчина володіла рідкісним голосом і вмінням складати пісні, які за короткий час співала Україна. У неї був закоханий козак — Іскра, а вона полюбила іншого — Грицька Бобренка, якого мати мріяла оженити на Галі Вешняк, дочці впливового і заможного осавула. Незважаючи на любов до Марусі, хлопець підкорився неньчиній волі. Життя дівчини стало нестерпним, намагалася навіть накласти на себе руки, але її врятували. Зустрівши Гриця на вечорницях, Маруся покликала його до себе і дала випити смертельний напій, як у пісні співала:
Нехай же Грицько двох не кохає!
Нехай він не буде ні тій, ні мені,
Нехай дістанеться сирій землині.
Маруся не приховувала свого злочину, і її засудили до страти. Під час виконання смертного вироку в Полтаві з’явився благородний вершник Іскра з універсалом Богдана Хмельницького про помилування дівчини у зв’язку з ратними подвигами її батька Чурая і чудовими піснями, які вона складала. Але душа її відтоді вже перестала співати. Через рік 28-літньою вона померла в одному з жіночих монастирів.
Протягом XIX століття зворушливу історію нещасливого кохання Марусі Чурай переповіли багато митців: Михайло Старицький у драмі «Ой не ходи Грицю…», Ольга Кобилянська у повісті «У неділю рано зілля копала»… Але по-особливому — в історичному романі Ліни Костенко «Маруся Чурай», де наша сучасниця створила свою версію легенди про українську героїню, яка живе не лише особистим коханням, а й служить рідній землі.
Марусю Чурай оспівують письменники, які спираються на емоції й народні перекази, а не на документи. Щоправда, у матеріалах козацького законодавства XV–XVII століть знайшовся текст вироку полтавській піснетворці. Це на сьогодні єдиний документ, що доводить історичність особи Марусі Чурай.
Чураївні приписують понад 20 пісень, серед них — відому «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», яку можна вважати біографічною, щемні й сповнені болю «Сидить голуб на березі», «Віють вітри», «Ішов милий горонькою» та з гумористичною ноткою «Грицю, Грицю, до роботи». А ще козацький гімн «Засвіт встали козаченьки».
Залишилися Марусині пісні, народжені від любові та мук, ними можна виспівати душу в біді й у радості.
Немає коментарів:
Дописати коментар