28 травня 1916 року на шістдесятому році життя у Львові помер Іван Якович Франко, письменник, фольклорист, етнограф, літературознавець, філософ, історик.Людина великого таланту та продуктивності, він залишив цінний науковий спадок як літературознавець, мовознавець, книгознавець, джерелознавець, бібліотекознавець, театрознавець, краєзнавець, етнолог, етнограф, фольклорист, філософ, соціолог, історик, економіст.
Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в прикарпатському селі Нагуєвичі (нині село Дрогобицького району Львівської області) в родині сільського ремісника-коваля. За його власними свідченнями, рід Франка за батьківською лінією походив від зукраїнізованих німецьких колоністів, а за материною — зі збіднілої шляхти. Родина Франків була досить заможною, мала п'ятеро дітей — крім старшого сина Івана, ще двоє синів та двоє дочок (обидві померли малими дітьми). Іван розпочав навчання у шестирічному віці: ходив до сусіднього села Ясениця-Сільна до початкової школи, потім навчався у школі отців василіян у Дрогобичі. Після смерті батька у 1865 році його навчання не перервалось. Через півроку мати вдруге вийшла заміж за Григорія Гаврилика, вітчим фактично замінив дітям батька. У цьому шлюбі народилось ще 3 дітей, проте вижила лише одна дівчина. У 1867 році Іван Франко вступив до Дрогобицької реальної гімназії. Завершив середню освіту він із похвальним свідоцтвом та повним сиротою — за два роки до випуску, у 1873 році, померла його мати. Вітчим невдовзі знову одружився, і опікуватись всіма дітьми стала мачуха.
Вищу освіту Іван Франко почав здобувати у 1875 році на філософському факультеті Львівського університету, однак навчання переривалось арештами і тривалими ув'язненнями через його активну громадсько-політичну діяльність.
Франко завершив університетську освіту лише у 1891 році і вже не у Львові, а у Чернівцях, після чого зміг вступити на докторські студії у Віденському університеті і в 1893 році під керівництвом відомого хорватського славіста Ватрослава Яґіча успішно захистити докторську дисертацію.
У 1878-82 роках Франко написав свої найвідоміші поезії суспільно-політичного змісту — «Гімн» («Вічний революціонер»), «Каменяр», цикл «Україна» з «Національним гімном», повісті «Борислав сміється», «Захар Беркут», низку наукових праць.
У 1890 році Франко голосно заявив про себе як політичний діяч. Він став одним із засновників та першим головою першої української політичної партії під назвою Русько-українська радикальна партія (РУРП) та редактором її друкованих органів. Після розколу 1899 році він вийшов зі складу РУРП та приєднався до Української національно-демократичної партії.
З кінця 1890-х років Франко присвятив себе літературній і науковій праці на терені Наукового товариства ім. Шевченка. У середині 1900-х років Іван Франко тяжко захворів на ревматоїдний поліартрит, що проявилась, зокрема, у деформованих та паралізованих руках, значно утруднила його продуктивну наукову та літературну працю.
26 листопада 1915 року в листі до Нобелівського комітету доктор філософії з Відня професор Йосеф Застирець висунув Івана Франка на здобуття премії в галузі літератури як «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи», але письменник не дожив до участі в конкурсі — Іван Франко помер 28 травня 1916 року на 60-році життя. Помер без сповіді, на чужих руках: сини Петро і Тарас були у війську, донька Анна – в Києві, дружина Ольга – в психіатричній лікарні.
Через бідність поховали Івана Франка в чужій вишиваній сорочці у т. зв. «готелевому гробівці» Мотелевських-Мотильчинських на шість домовин на Личаківському кладовищі у Львові. Лише через п'ять років був отриманий дозвіл від польської влади на поховання Івана Франка в окремій могилі, де він покоїться й досі.У 1932 році на могилі Івана Франка був встановлений пам'ятник роботи Володимира Литвиненка.
Наукова, суспільна та поетична спадщина Івана Франка надзвичайно багата і цінна. Та найцінніше з усього, як писав Михайло Грушевський, це «його власний образ та дивовижна поема творчості та праці, якою було його власне життя».
