Після школи він захотів вступати до університету і переїхав в Канзас-Сіті. Там він працював репортером в газеті «Зірка», висвітлюючи хроніку подій. Під час Першої світової війни Хемінгуей служив в Італії. У 1918 році він був важко поранений і через рік повернувся в США. Був нагороджений срібною медаллю «За доблесть» та «Військовим хрестом».
Після війни Хемінгуей працював журналістом в Чикаго і Торонто. Паралельно він пише розповіді. Згодом він разом з дружиною переїхав до Парижа, де повністю присвятив себе письменницькій діяльності.
У 1926 році був опублікований його роман «І сходить сонце (Фієста)», який приніс Хемінгуею перший письменницький успіх. Ще через рік вийшла збірка оповідань молодого письменника «Чоловіки без жінок», а в 1933 році — «Переможець нічого не отримує». Яскраві драматичні розповіді Хемінгуея, такі як «Вбивці», «Недовге щастя Френсіса Макомбера», «Сніги Кіліманджаро» привернули до себе заслужену увагу критиків і читачів і зміцнили славу письменника.
Грандіозний успіх чекав роман Хемінгуея «Прощавай , зброю», який вийшов у 1929 році. Це талановитий твір стає широко відомо і за кордоном.
У 1930 році Хемінгуей повернувся в США. Письменник усе своє життя багато подорожував, що і відобразив у своїх романах. У наступні роки вийшли його відомі романи «Смерть пополудні» (1932), «Зелені пагорби Африки» (1935), «По кому дзвонить дзвін» (1940).
У 1953 році Ернест Хемінгуей отримав Пулітцерівську премію за повість «Старий і море» (1952). У 1954 році письменник був удостоєний Нобелівської премії з літератури.
Згодом він жив на Кубі, подорожував по Африці.
В кінці життя Хемінгуей страждав від діабету і гіпертонії, проте лікарі були зосереджені тільки на його уявних «психічних розладах».
Втомившись від постійних мук 2 липня 1961 Хемінгуей застрелився у своєму будинку в Кетчум (штат Айдахо, США), не залишивши передсмертної записки.
