#Літературна_історія_України

1 лютого 1897 року народився Євген Маланюк, письменник, публіцист, культуролог, літературний критик. Під час Української революції та українсько-більшовицької війни 1917–1921 років служив у Армії УНР. Лицар Хреста Симона Петлюри.

Як писав у спогадах Євген Маланюк: «Матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові – життьову свою невдачу… З батька мого був «інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси».

Народився на Кропивниччині. Учасник Першої світової війни. З початком Української революції служив в Армії УНР. Пройшов крізь усі перипетії національно-визвольних змагань. Після поразки УНР серед інтернованих вояків Армії УНР опинився у Польщі. 1923-го виїхав до Чехословаччини. Навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах. Друкувався в журналі «Державна нація». У середовищі української еміграції друзями й найближчим оточенням Євгена Маланюка були Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська. 1925-го в Подєбрадах виходить перша збірка поезій Євгена «Стилет і стилос».

З 1929-го – знов у Польщі. Наприкінці II світової війни – наступна еміграція, спершу до Німеччини, а далі до США.

У своїх творах Євген Маланюк багато розмірковує про причини поразки Української Народної Республіки: «Хтось сказав, що українці не вміють шанувати своїх героїв. А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитися традиція, що грає таку велику ролю в вихованні нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів… Через усю нашу історію проходить яскрава національна риса індивідуалізму, яка, на жаль, принесла більше шкоди, ніж користи, з огляду на трагічні для нас обставини… Ця риса вдачі і привела нас на чужину».

Ідея утвердження державності України — центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до джерела української державницької традиції — князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем у двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала.

Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим. У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час лишалася об'єктом, а не суб'єктом історичного процесу. Українець — «пісняр, мудрець і гречкосій» — здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу.

На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію «мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець.

Водночас Євген Маланюк — це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що у своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології. Він створив прекрасні зразки любовної лірики, в якій освічується в коханні, оспівує жінку або жалкує за втраченими почуттями.

Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968-го в Нью-Йорку.