Британського класика всюди супроводжували його собаки - такси Камп і Спайс, хорти Дуглас і Персі та прекрасна лягава дірхаунд Майда - велика мисливська собака сталевого кольору; вона поводилася абсолютно статечно і, мабуть, вважала, що повинна підтримувати честь будинку. Скоттів улюбленець пес Камп - поки не постарів - завжди супроводжував господаря, коли той лазив по скелях. Навіщо лазив? Зміцнював м'язи і чіпкість пальців. Пес Кемп допомагав Скотту вибирати найзручніший шлях. Любов Вальтера Скотта до рудого Адама також згадується в його біографії.
Вальтер Скотт також знаходиться у списку шанувальників ньюфаундлендів. Письменник говорив так про цих собаках: «Я ніколи не бачив кращих тварин, які б так увібрали в себе правила етикету, якщо не брати до уваги, що вони трохи слиняві. Але хто засудить їх за це!». Домашні тварини Скотта були його друзями. Скотт обожнював собак і все життя був ними оточений.
ЕРІХ-МАРІЯ РЕМАРК
Собаки супроводжували Ремарка все його свідоме життя. В одному з листів він зізнався, що чотирилапі друзі
дали йому «відчуття дому». Двох його улюблених собак, в юнацтві та в армії, звали Вульф. Останню собаку, тер'єра,
звали Біллі.
Своєму хорошому другові, фокстер'єру Пітеру, Агата Крісті навіть присвятила роман «Безмовний свідок».
На першій сторінці друкованого видання так і написано: «Дорогому другові й невибагливому супутнику -
псу Пітеру присвячую».
ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС
Чарльз Діккенс обожнював тварин. У нього були кішки, собаки, канарки, поні, орел і кілька воронів, яких він по черзі називав Грип. Перший з них навчився імітувати мову, і Діккенс з любов'ю записав весь його словник.
Він любив Грип так сильно, що коли птах помер, зробив його опудало, а також увів його в роман «Барнабі Радж».
Багато дослідників вважають, що саме знайомство з Діккенсом і його вороном наштовхнуло Едгара Аллана По
на створення свого знаменитого «Ворона».
Діккенс був пристрасним любителем собак, вони проживали у нього вдома, він робив їх персонажами своїх творів.
Найвідоміші чотирилапі герої - це Булс з пригод Олівера Твіста і Жип з Девіда Копперфільда.
ФРАНСУАЗА САГАН
Французька письменниця любила собак і кішок, що завжди жили в будинку її батька.
З особливою гордістю і ніжністю Франсуаза завжди згадувала таксу, перетворену її батьком на собаку-самокат.
У старості в бідної тварини відмовили задні лапки, і жоден ветеринар не взявся лікувати її. Тоді П'єр Куаре,
батько Франсуази, сконструював невеликий візок, на якому такса змогла не просто пересуватися,
а й навіть бігати вулицями.
ДЖОН СТЕЙНБЕК
У 1960 році американський письменник Джон Стейнбек, щоб відновити сили після серцевого нападу,
вирушив у подорож по Америці. Він хотів «знову все побачити своїми очима і спробувати відкрити
заново цю величезну країну». Для своєї подорожі він замовив спеціальну «витривалу, зручну, швидкохідну
вантажівку з високим критим кузовом з будиночком, де було все: широке ліжко, плита на чотири конфорки,
опалювальний прилад, холодильник і освітлення на бутані, хімізована вбиральня, комірчина, приміщення
для продуктів і сітка на вікнах від комах».
У попутники письменник вибрав «літнього панка французької національності - пуделя на ім'я Чарлі»,
«природженого дипломата» і «доброго друга».
Разом з Чарлі Стейнбек подолав 19 000 км і перетнув 37 штатів. Чарлі допомагав письменникові налагоджувати
контакт з людьми ( «Собака, особливо така екзотична на вигляд, служить сполучною ланкою між незнайомими
людьми.
Хіба мало розмов у дорозі починалося з питання: «А що це за порода така?». Крім того, пес був чудовим
слухачем: в дорозі господар і пес обговорювали багато тем, від життя в маленьких містечках до расової
дискримінації. Свої пригоди Джон Стейнбек описав у книзі «Подорож з Чарлі у пошуках Америки»,
що стала світовим бестселером.
МАРК ТВЕН
Коти могли би подати на Марка Твена в суд за те, що він придумував їм кумедні імена: в будинку Твена жили
Зороастр, Апполінаріс, Сюр Меш і Блетерскіт. Такі клички для котів письменник вигадував для того, щоби
дочка тренувалася у вимові складних слів. Апполінарісу пощастило менше за інших: в Різдвяну ніч коту на шию
прив'язували великий червоний бант і запускали в кімнату з дівчатками, щоби кіт веселив їх. Крім кішок, вдома
у Твена жили собаки, білки і черепахи.
Однак головним його улюбленцем став кіт Бамбіно, який з'явився вдома в останні роки життя письменника.
Дочка Марка Твена, Клара, якось під час хвороби приручила кошеня і залишила його в своїй палаті санаторію.
Коли ж працівники санаторію виявили чотирилапого, Кларі довелося його позбутися. Тоді-то вона і вирішила
подарувати кота батькові. Марк Твен - великий оригінал у вихованні кішок - навчив Бамбіно черпати воду лапою
і цієї ж лапою гасити вогник свічки в маленькій лампі, від якої письменник припалював.
Цим умінням Бамбіно письменник пишався настільки, що жоден його гість не міг покинути будинок, не подивившись
на цю виставу. «Якби людина схрестили з котом, це поліпшило б людину, але погіршило б кота» - говорив Марк Твен.
ШАРЛЬ П’ЄР БОДЛЕР
Французький символіст Шарль Бодлер, який мав імідж похмурого і епатажного поета, вирішив, що найкраща
домашня тварина - це тарантул. Свого тарантула Бодлер тримав у банці на підвіконні, щоб той міг бачити вулицю.
Якщо знати про це, рядки «і павуки, бридкі і волохаті, протягнуть аж у мозок ниточки» з Бодлерового вірші
«Сплін» звучатимуть по-новому.
ГЕМІНҐВЕЙ
«Він муркотів і, здавалося, був упевнений, що я зможу все виправити», — так згадує останні хвилини свого кота Віллі письменник Ернест Гемінґвей у листі до близького друга Джанфранко Іванчича.
Коти були справжніми господарями у будинку Гемінгвея: їм навіть можна було ходити по столу і їсти з тарілки письменника.
Зараз у будинку-музеї Гемінгвея мешкає понад 60 котів, всі вони — нащадки улюбленців письменника.
