Черкаська центральна міська бібліотека для дітей представляє «Зірки книжкового всесвіту». Автор першого історичного роману українською мовою — Чорна рада — Пантелеймон Куліш

Народився 7 серпня 1819 року в містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії (Сьогодні Сумська область).
Саме він наприкінці 1850-х став автором «кулішівки» — першої фонетичної абетки української мови, яка потім лягла в основу сучасного українського правопису. Також Куліш — автор першого перекладу Біблії українською мовою, розпочатого в 1860-му. Крім того, він перекладав твори Шекспіра, Байрона, Міцкевича, Гете.
Куліш співпрацював з українським журналом Основа і був членом Кирило-Мефодіївського товариства, за що був заарештований у Варшаві та перевезений до Санкт-Петербургу, де письменника допитували протягом трьох місяців, щоб довести його причетність до організації, а потім відправили на заслання в Тулу.
Цитати з книги:
***
Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову!

***
Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.

***
Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.

***
Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає.

***
Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши!

***
Мало чого не буває, що п'яний співає!

***
Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві.

***
Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.

***
... нерівними на світ нарождаємось, а рівними вмираємо!

***
... усяке багатство, усяка слава - усе воно суєта суєт; і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.

***
Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі, і всі пішли на суд перед бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.

***
... уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди.

***
Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.

***
... тільки в Січі і вміють жить по-людськи.

***
Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!

***
Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче.

***
Щоб нашим ворогам було тяжко!

***
А дівочому серцю що і молоденька краса, що і козацька слава, коли до неї козак не горнеться?

***
Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і вродиться.

***
Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!

***
... в нас над усе - честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!

***
О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тілько верховодити над іншими!..

***
Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнути до баб!

***
Хоч греблі гати, хоч мости мости, вода прорветься: ні порадою, ні силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе...

***
- Куля лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею - кому бог погодить.
- Ні, шабля - чоловіча сила, а куля - суд божий.

***
Отак-то завсегда доводиться нам там честь да слава! Збоку дивляться люде, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не загляне. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чигають.

***
Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, так і спечеться.

***
Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака!

***
... брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся.

***
Два коти в одному мішку не помиряться...

***
Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму.

Черкаська центральна міська бібліотека для дітей представляє «Зірки книжкового всесвіту». Брати Грімм та День щуролова

Брати Грімм асоціюються, звичайно, з їх прекрасними казками. Знають ці історії і дорослі і діти.
Брати походили з поважної родини середнього достатку. У них було ще три брати і сестра. На жаль, вони рано втратили маму. А коли старшому (Якобу) виповнилося одинадцять років, помер і батько. На його могилі Якоб поклявся піклуватися про сім`ю і дотримав обіцянку. Найкращі стосунки склалися у нього з Вільгельмом. Тим більше що у них виявилися схожі інтереси - книги. У двадцять років брати вже зібрали значну колекцію казок, прислів`їв і приказок.
Насправді Брати Грімм не вигадували казки. Вони були частиною багатої усної традиції - що передається з покоління в покоління.
Спочатку їх казки зовсім не призначалися для дітей, тому що включали в себе безліч сюжетів, за нинішніми мірками 18+.
У 1812 році Джейкоб і Вільгельм почали публікацію записаних історій.
Їх роботи стали видавничим блокбастером. Колекція казок в 1859 була видана в сьомому виданні, коли Вільгельм Грімм помер. До цього моменту вона виросла до 211 історій і включала хитромудрі ілюстрації. Джейкоб помер в 1863 році. Вони були поховані поруч один з одним на кладовищі Святого Матвія Кірхгофа в Берліні-Шенеберг, Німеччина.
За життя вони працювали не тільки над казками. Брати писали книги про міфології і опублікували наукові праці з лінгвістики і середньовічнього дослідженя.
Джейкоб Грімм, в рамках свого лінгвістичного дослідження, навіть створив відомий зараз закон Грімма, де описується історія та структура минулих німецьких мов і їх зв'язок з іншими мовами. Вони також працювали над складанням амбітного німецького словника, хоча обидва брати померли до того, як змогли завершити записи на букву F.
Початкова історія казки про щуролова не така, яку ми знаємо зараз: щуролова найняли, щоб позбутися щурів, але коли він виконав свою роботу, то йому не заплатили, і він, в помсту, позбавив місто від дітей, вивів їх таким же чином, як і щурів, за допомогою гри на своїй сопілці.
День щуролова відзначають 22 липня і він відноситься до історії про щуролова Хамельна. У місті Хамельн в Німеччині використовується червнева дата і назва «День строкатої волинки».

Черкаська центральна міська бібліотека для дітей представляє літературну довідку «Поети нескореного покоління». Олег Ольжич

21 липня 1907 – у Житомирі народився Олег Ольжич (справжнє ім’я Олег Олександрович Кандиба), український поет, археолог і політичний діяч.
Цікаві факти про Олега Ольжича
1. Син поета та письменника Олександра Олеся (Кандиби). Батько критикуватиме сина за надмірний радикалізм у житті та віршах, а Олег пізніше скаже, що батькові вірші для гімназисток і телеграфісток.
2. Змалку відрізнявся особливими здібностями: чудово малював, грав на піаніно та скрипці. У три роки навчився читати, у п’ять – написав невеличку п’єсу на три дії і сам її обробив.
3. Коли 1919-го його батько виїхав у Будапешт як аташе з питань культури УНР, сім’я жила впроголодь. Олег часто ходив в далекі села вимінювати за різні речі картоплю і борошно. І якщо все проходило вдало, то потім у сніг і холод ніс на плечах важкий мішок.
4. Дуже любив мандрувати. Часто з товаришами пішки або поїздом вирушав для детального огляду певної місцевості. Одного літа об’їхав на велосипеді мало не всю Німеччину. Чудово знав Карпати.
5. У неповні 23 роки захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі за темою «Неолітична розписна кераміка Галичини». Він першим розробив типологію форм і орнаментів, що дозволило знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію.
6. Перш ніж стати поетом, мав славу відомого археолога. Працював на кафедрі археології Українського вільного університету, в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі, брав участь у експедиціях. А його дослідження друкувалися в спеціалізованих виданнях Англії, Німеччини, Чехії, Югославії. Розробив періодизацію трипільських пам’яток Дністровського регіону, актуальну й донині.

7. Самостійно вивчив кілька європейських мов, працював у музеях багатьох європейських країн. Читав лекції у Гарвардському університеті, отримав запрошення на роботу в Римі. Саме там познайомився з Євгеном Коновальцем. Для Ольжича ця зустріч змінила все подальше життя.
8. Першим друкованим твором Ольжича стала дитяча оповідь «Рудько» (1928), де описуються пригоди півня Рудька та інших мешканців подвір’я. Цього Рудька Олег намалював у п’ятирічному віці.
9. У листах Олександр Олесь називав сина «довгоногим Лелеченькою». Псевдонімом Лелека Олег Кандиба підписув свої перші твори.
10. Як член ОУН, у 1938-му брав участь у проголошенні Карпатської України, а після її розгрому вів партизанську боротьбу в Карпатах із угорськими окупантами. Потрапив у полон, деякий час перебував у концентраційному таборі, звідки дивом врятувався завдяки клопотанню угорських вчених.
11. В жовтні 1941-го виступив одним із організаторів Української Національної Ради в Києві, маючи на меті відновлення української державності. Посилення репресій з боку гітлерівців змусили його переїхати до Львова. Саме тут жила його кохана – Катерина Білецька, що була молодша на 13 років. Друзі називали її Калинкою. Влітку 1943-го уклали шлюб, але з метою конспірації тримали його у повній таємниці, навіть мешкали окремо. Це робилося, аби уберегти Катерину від переслідувань за політичну діяльність чоловіка.
12. Гестапо заарештувало Ольжича 25 травня 1944-го на квартирі у Львові. Його відправили в концтабір Заксенхаузен і жорстоко катували протягом двох тижнів. Однак він відмовився від будь-якої співпраці з німцями: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!». Помер в ніч на 10 червня від тортур на черговому допиті, який проводили гестапівці Вольф, Вірзінг і Шульц.
13. Вже після його смерті, 31 липня, народився син Ольжича, названий на честь батька Олегом.

Черкаська центральна міська бібліотека для дітей представляє літературну довідку «Поети нескореного покоління».

21 липня 1906 року народилася поетка, членкиня ОУН Олена Теліга
Олена Теліга народилася в Підмосков’ї в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині. У спогадах згадувалося, що народилася вона в Ільїнському, але метрика була втрачена, тому в якому саме населеному пункті з такою назвою це сталося досі не з’ясовано. Мати Олени була дочкою православного священика, батько Іван Опанасович Шовгенів — відомий інженер-гідротехнік. Коли дівчинці було п’ять років, родина переїхала до Петербурга, тож до 12 років майбутня поетка виростала практично в російськомовному середовищі.
У 1918 році родина Шовгеневих повернулась до Києва, де Іван Опанасович став директором департаменту водного та шосейного господарства Міністерства шляхів Української Народної Республіки та професором Київського політехнічного університету. Олена навчається в Жіночій гімназії Дучинської, де поряд з російською, німецькою та французькою починає вчити українську мову. Зі згортанням приватної освіти після приходу більшовиків Олена потрапляє до звичайної трудової школи. Але навчання довелося перервати – в липні 1922 року Олені з мамою вдається виїхати з України і оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час її батько вже був ректором Української господарської академії. Іван Шовгенів разом зі старшим сином опинилися в еміграції в Чехословаччині ще в 1920 році, оскільки в радянській Україні йому, відомому професору й урядовцю УНР, загрожували репресії.
Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона з особливим запалом продовжує вивчати українську мову, беручи уроки у бандуриста з Кубані Михайла Теліги. Який потім стане її чоловіком і разом з нею піде на розстріл.
Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця. І – як українки.
Восени 1929 року Олена з Михайлом переїжджають до Варшави. Родина бідує: Олена пише вірші й публіцистику, доводилося працювати і з музичними номерами у нiчних кабаре та манекенницею. Пізніше вдалося влаштуватися вчителькою початкових класiв. У грудні 1939 року у Кракові вона знайомиться з археологом і поетом Ольжичем, сином Олександра Олеся, і вступає в Організацію українських націоналістів, працює в культурній референтурі, готує тексти листівок, які відправляли в Україну.
Коли Друга світова добралася і до Києва, Олена Теліга разом із Уласом Самчуком вирушає до України. У жовтні 1941 року Олена Теліга опиняється в Києві, де вже розгорнув роботу Олег Ольжич. Він намагався налагодити діяльність мельниківської Української національної ради. Олена Теліга ж гуртувала навколо себе літераторів, які перебували в місті. Вона очолила Спілку українських письменників, очолила редколегію літературного додатку під назвою «Літаври» до газети «Українське слово», яка з Житомира переїхала до Києва.
Утім, такий стан речей не влаштовував німецьку окупаційну адміністрацію. 12 грудня німці арештували редакцію «Українського слова», а «Літаври» заборонили. Світ побачили лише 4 номери літературного додатку.
Олена Теліга ще залишалася на свободі, хоча було зрозуміло, що наступна хвиля арештів не за горами. На умовляння друзів виїхати з Києва Теліга відповіла, що вона більше не залишить місто. Її попереджали про можливий арешт у Спілці письменників. Але 9 лютого 1942 року вона пішла на Трьохсвятительську, бо на неї чекали там люди і вона відповідала за них. Разом з нею пішов і Михайло Теліга. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
21 лютого 1942 року українську письменницю-патріотку разом з чоловіком німці розстріляли в Бабиному Яру. Разом з ними загинули головний редактор «Українського слова» Іван Рогач та поет Іван Ірлявський.
Цікаво, що за життя Олена Теліга так і не спромоглася видати власну збірку. Рукописи віршів поетки німці знищили після її смерті. Збереглися лише деякі копії, які учасники підпілля переслали на еміграцію. Там у 1946 році побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі».

Черкаська центральна міська бібліотека для дітей представляє «Зірки книжкового всесвіту». Роберт Бернс

Життя Роберта Бернса закінчилося рано — позначилася важка юність поета, повна тяжкої праці та поневірянь. Але ті недовгі 37 років, що він прожив, були наповнені безліччю подій.

Роберт Бернс народився 25 січня 1759 року в селі Аллоуей (три кілометри на південь від міста Ейр, графство Ейршір), в селянській родині. Дитинство Бернса пройшло на фермі його батька. З малих років він працював нарівні з дорослими, що погано позначилося на його серці.

У будинку батька була книжкова полиця: вибрані томи Шекспіра, Мільтона, Свіфта, Поупа. Незабаром юний Роберт прочитав всі книги, що міг знайти вдома. Завдяки вчителю, якого найняв його батько, Бернс опанував літературною англійською досконало, відмінно розбирався в англійській поезії. У той же час, завдяки матері, він долучився до мови шотландських балад.

Для своїх власних віршів, які Бернс почав писати тоді ж, навчаючись у школі, поет вибрав шотландський, бо вважав його більш образним і музичним. При цьому неабиякий вплив на його вибір зробило знайомство з творчістю Роберта Фергюссона. Незважаючи на те, що Бернс почав писати дуже рано і рано став популярний як поет, його перша збірка був надрукована, коли поетові було вже 27. Книга «Poems, Chiefly in the Scottish Dialect» (вірші переважно на Шотландському діалекті) надійшла в продаж 1 серпня 1786 року, і тираж моментально був розкуплений.

Це видання принесло Бернсу славу і суспільний вплив, а також зіграло чималу роль в його щасливому сімейному житті. Справа в тому, що Бернс користувався вельми поганою репутацією: був батьком двох незаконнонароджених дітей. Батьки нової коханої Бернса на дух його не переносили і навіть подали на нього церковну скаргу і судовий позов. Після літературного тріумфу їх відношення до зятя різко змінилося. Роберт і Джин одружилися і більше не розлучалися. Шкода, що це було недовго.

Роберт Бернс помер 21 липня 1796 в Дамфріс.

Історики 20 століття вважають, що Бернс помер від наслідків важкої фізичної праці в молодості і вродженого ревмокардита, який в 1796 році був підсилений перенесеної їм дифтерією.

Черкаська центральна міська бібліотека для дітей представляє рубрику –знайомство «Наші друзі та партнери».

Черкаський міський археологічний музей Середньої Наддніпря́нщини — новостворений археологічний музей у місті Черкаси.
Цікавим фактом є те, що керівник музею закликає усіх бажаючих брати участь у археологічних розкопках музею і поповнювати музей експонатами.
Історія створення археологічного музею у Черкасах тісно пов'язана із життям відомого українського археолога Михайла Сиволапа. Все своє доросле життя він присвятив археології Черкаської області, багато років керував археологічними експедиціями на Черкащині, а будучи викладачем університету, вів археологічну практику студентів. Майже 28 років Михайло Павлович займався збиранням експонатів для археологічного музею. Ідея створення у Черкасах спеціалізованого археологічного музею виникла у нього ще наприкінці 1980-х. Починаючи з того часу і після, коли Україна вже здобула незалежність, він «оббивав пороги» усіх міських голів з пропозицією про створення такого музею. У кінці 1990-их років, ставши безробітним, більшість експонатів він передав до Черкаського обласного краєзнавчого музею, на основі решти з них у 2000 році було сформовано археологічний музей (нині кабінет археології) Черкаського національного університету, ,де він працював викладачем
2013 року міський голова Сергій Одарич, оглянувши експозицію і фонди музею, першим з очільників Черкас перейнявся цим питанням і навіть знайшов приміщення, яке мало бути передане для створення музею .
Нова міська влада лише 2016 року взялась за створення музею і 1 березня він був офіційно зареєстрований. Під тимчасову експозицію музею було виділено кімнату на першому поверсі кінотеатру «Україна» у середмісті Черкас, і вже 27 квітня 2017 року експозиція прийняла перших відвідувачів. Фондосховище музею (5 кімнат) розташоване в одному технічних приміщень колишньої Черкаської тютюнової фабрики.
Колекції[
З моменту створення музей комплектується за колекційним принципом, коли весь матеріал з пам’ятки зберігається повністю. На час заснування музею, у березні 2016 року фондова колекція нараховувала понад 30 тисяч знахідок, з яких понад 10 тисяч належать пам'яткам ямної культури поселення Десятини, інших поселень і стоянок цієї культури та курганів Черкащини. Значна частина археологічних матеріалів досі не описані, тому співробітники музею зосереджені на фондовій роботі, а також проводять стаціонарні археологічні експедиції (самостійні та спільні з Інститутом археології НАН України), організовують численні археологічні розвідки, чим суттєво поповнюють фонди й експозицію музею. Крім того, музей щороку поповнюється сотнями і тисячами нових експонатів, що регулярно передаються до музею небайдужими громадянами. Деякі з цих експонатів є унікальними і особливо цінними.
У музеї зберігаються матеріали:
• колекція з єдиного на Черкащині ранньомезолітичного поселення Дніпровець;
• розкопок ямного поселення Десятини й ряду курганів ямної культури Черкащини; матеріали з розвідок й шурфувань з відкритих Михайлом Сиволапом нововиявлених поселень і стоянок ямної культури;
o допоміжний фонд музею містить значні палеозоологічні матеріали, серед них найбільші з поселень Десятини й Попове Озеро (16219 фрагментів кісток вагою понад 60 кг) та інших ямних поселень Черкащини; палеоантропологічна колекція містить скелети дітей з поховань на ямному поселенні Десятини;
• розкопок курганно-ґрунтового могильника білозерської культури біля села Вергуни;
• розкопок могильника черняхівської культури Черкаси-Центр;
• досить великі колекції з затоплених Кременчуцьким водосховищем поселень:
o неолітичних поселень Йовтух, УТОС-І й Макаряче;
o поселень ямної культури Чехівка-XVII, Галицьке, Усть-Коврай, Шовковиця та інших;
o поселень культури багатопружкової кераміки Клинок, Чапаївка-VIII і ІХ;
o поселення ямної й чорноліської культур Придніпровське-І;
o поселення чорноліської культури Топилівка;
o поселення пізньозарубинецької культури Кучугури V-ІХ;
o поселення пеньківської культури Сагунівка-І;
o поселень черняхівської культури Голов’ятине-І, Леськи-І, Чехівка-І;
o давньоруського поселення Залізьки-ІІ;
o та інших;
• велика колекція з пізньосередньовічного поселення Леськи-Мис під Черкасами: кахлі з геометричним орнаментом, іграшки, скло;
• найпізніший археологічний матеріал представлений знахідками ХІХ – початку ХХ сторіч з розкопок Михайла Сиволапа решток хати батьків Івана Піддубного у селі Красенівка на Чорнобаївщині;
• та інших. [5]
До колекцій Черкаського археологічного музею належать:
• зразки едіакарської, динозаврової, палеогенової і мамонтової фауни;
• палеоантропологічна колекція допоміжнього фонду містить скелети дітей з поховань на ямному поселенні Десятини та рештки скелетів з ряду курганів бронзової доби з розкопок Михайла Сиволапа 1990-х років;
• експонати середньо- й пізньопалеолітичної стоянки Ясівка (130-100; 35-12 тисяч років тому);
• ранньомезолітична колекція зі стоянки Дніпровець (VIII-VII тисячоліття до Р.Х.);
• посуд, знаряддя та статуетки трипільської культури;
• колекція зернотерок мідної, бронзової й ранньої залізної діб;
• колекція кам’яних бойових сокир культур бронзової доби;
• посуд, прикраси, знаряддя ямної, катакомбної, багатопружкової, зрубної, білозерської та інших культур бронзової доби та скіфського часу;
• зразки з Мельгуновського кургану (з котрого у 1763 році. розпочинався розвиток археології в Україні);
• амфори давньогрецького й римського періоду;
• предмети озброєння скіфського, давньоруського та козацького часу;
• колекція посуду й фібул черняхівської культури з могильника Черкаси-Центр;
• зразки з нумізматичної й боністичної колекцій;
• етнографічні відповідники археологічних артефактів;
• багато іншого.

З метою популяризації народознавчої літератури Черкаська центральна міська бібліотека для дітей представляє книжкові виставки «Біля рідного джерела» та «Чим хата багата».

Наш український народ має багату і оригінальну культуру, надбану численними поколіннями. З давніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, святах, обрядах, фольклорі. Це — світовідчуття та світосприймання нашого народу. Українські традиції пояснюють та обґрунтовують взаємини між людьми, між людьми і природою, духовну цінність кожної окремої людини, і народу взагалі.
Рід наш прекрасний духовністю. Наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона; всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.
Дуже тісно народна творчість пов'язана із звичаями, що являють собою закони, якими українці керувались щоденно.