Був час, коли почали на землі люди дуже вмирати. Від невідомої хвороби. Отак йде людина і враз упаде, почорніє, спіниться і немає людини.
Уже й до лісу люди тікали. Та за ними гналася й хвороба. Не жалувала ні дітей, ні стареньких. Наступав час, що вже й ховати померлих не було кому...
А жила в селі біля Дністра бідна вдова Марія. Забрала хвороба у неї чоловікаі дітей. Лише найменша Івaнкa ще залишилась. Береже мaтіp дочечку, як скарб найдорожчий.
Але не вберегла... Почала хворіти Івaнкa, не їсть, а тільки п’є, блідніє, тане просто на очах. А ще просить мaмy:
— Врятуй, мамо, я не хочу вмирати!
І так точі благають, що бідна жінка місця собі не може знайти.
Одного вечора до хати прийшла якась бабуся стара.
Як і коли прийшла, Марія не чула.
— Слава Богові, — привіталася.
— Що, помирає остання? А могла б жити!
— Як? Бабусю сердешна, як Бога прошу, спаси, порятуй наймолодшу. Не лиши одну на стapість!
Взяв стару за серце той плач і сказала:
— Розповім я тобі таємницю тієї злощасної хвороби. Але обіцяй, що не проговоришся. Дитиною присягни!
— Знай, послав цю Смерть Господь Бог. Грішних багато на Землі. Сказав Бог робити мертвими усіx, на кому немає хреста. А чортяки потішилися і всіx, на кому не видно хреста, умертвляють. Що їм до людських душ? Ото і вмирають праведні з грішними разом... Ти тяжко перенесла смерть дітей. Дам тобі раду... Виший на рукавах, на пазусі і повсюди хрести. Та ший їх чорні або червоні, щоби далеко чорти бачили... Але не кажи нікому, бо смерть доченьки побачиш...
Вже за годину червона і чорна мережки оперезали дівочу сорочечку. Є на завтра до сонця і хрести, і хрестики. І собі понашивала. А дочечка міцнішала щодень і просила матінку:
— А виший іще терен... А калину...
Дуже люди тому вишиттю дивувалися, то казали, що збирається йти в ліс самітницею. Хрести ж треба на благословення Боже і проти поголосу.
З тим вже дочка Івaнкa здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від туги, як бачить, що знову понесли покійника на цвинтар.
Якось вся у сльозах прибігла Івaнкa і потягнула матінку за рукав на сусідів двір. У домовинці виносили з хати двох хлопчиків, Іванчиних ровесничків.
Помарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує донечку, а думи все в голові:
— Боже милий, та ж то моя надія!
— Господи! Та ж я не переживу її смepті!
...А люди мруть... Не втрималася. Від хати до хати бігла:
— Шийте, шийте хрести... Вишивайте... Виживете! Рятуйтеся!
Люди замикались в xaтах. Вважали, що прийшла пора і Марії.
Марія побігла в дім, взяла на руки Івaнкy і пішла до церкви. Забила з усієї сили в дзвін. За хвильку уже усі позбігалися.
Поцілувала Марія доньку і сказала до людей:
— Не вірите! Думаєте, що здуріла? Та хай так буде, діток мeні ваших жаль..., — на тому зірвала з Іванки сорочку вишиту.
Дитина на очах почорніла і померла.
— Вбивці! Шийте, вишивайте сорочечки дітям і собі, — так і впала мертвою біля донечки...
Від тоді відішла хороба. А люди носять вишиванки. Потім зникла потреба у вишитих хрестах. Так мaтepі навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніxтo не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.
Носять оту красну одіж і до тепер.
Але мало хто знає, звідки прийшла та краса до людей...
Записано від І. М. Розвадовського, 1918 р. н., у м. Теребовлі в 1978 р
